Життя триває, незважаючи ні на що, і воно наповнене історіями сміливості, любові та безмежної підтримки. Запрошуємо вас прочитати реальні розповіді про те, як соціальні служби Києва допомагають родинам знаходити опору, а серцям – нові сенси.
Соціальна історія «Вони постійно з нами на зв’язку»
Запросила Тетяну та її синів на фестиваль Галина Левченко—фахівець із соціальної роботи 2 категорії Солом’янського районного в місті Києві центру соціальних служб.
«Вони постійно з нами на зв’язку,—розповідає Галина.—Родина Люташиних перебувала під соціальним супроводом, ми надавали їм гуманітарну підтримку, згодом вирішували питання зі школою, допомагали з дитячим оздоровленням. Молодший син Артем бере участь у багатьох соціо-культурних заходах. Упродовж усіх трьох років родині надається психоемоційна підтримка».
Тетяна ділиться своїми враженнями від фестивалю: «Дуже добре, що всі зібралися тут, що Артем не сидить перед комп’ютером. Для нас це можливість морально відпочити, особливо після ночі з обстрілами. Хоча цього року ми нічого не зловили, але ж перемагати щороку не обов’язково!»
Про Галину Левченко Тетяна відгукується з теплотою: «Вона завжди підтримує нас, дзвонить, вітає зі святами. Ми відвідуємо дитячі заходи. Нещодавно, наприклад, були на майстер-класі до Великодня. Спочатку було дуже важко, але ми намагалися виходити з дому, щоб зайві думки не навіювали смуток».
Зараз щомісяця надходять дані з районного управління соціальної та ветеранської політики. Фахівець центру телефонує новим сім’ям, пропонуючи підтримку: психологічну, юридичну та гуманітарну.
«Бувало, що люди, які вже пройшли з нами цей важкий шлях, радили іншим звертатися до нашого Центру,—розповідає Галина.—Адже вони знають нас і довіряють».
Вона зізнається, що на початку роботи було дуже складно: «Інколи кілька днів доводилося приходити до тями після важких випадків. Але поступово звикла і адаптувалась до тяжких викликів в роботі. Свій ресурс шукаю у родині, в спілкуванні з друзями, прогулянках на природі. Ось як зараз на Риболовлі».
І дійсно Фестиваль – це в першу чергу спільний сімейний відпочинок, це можливість для відновлення власних сил та енергії, це місце, де можна побути і в гармонії з собою, і в колі надійних побратимів та посестер водночас. Але і фахівці, які завітали на захід, супроводжуючи родини, теж отримали можливість обмінятися досвідом з колегами, поновити свій ресурс через природу, теплі відгуки та радісні очі дітлахів. Фестиваль – це не тільки про риболовлю, це про те, що ми разом!
Соціальна історія «Класно, що тут одночасно можна і рибу ловити, і на майстер-класах побувати»
«Ми з сином на фестивалі вперше. Він гіперактивний, збираючись думав, що буде просто сачком тягати рибу, а тут з’ясувалось, що ще ловити треба» – посміхаючись розказує про досвід перебування 7-річного Захара на фестивалі спортивної рибної ловлі для сімей Захисників та Захисниць України Тетяна Цехотська.- Класно, що тут одночасно можна і рибу ловити, і на майстер-класах побувати. Він вже скрізь побував, а зараз побіг грати у футбол».
Тетяна знала про соціальні служби давно: у 2001 році, коли у складі ГО «Відрада» як волонтер долучалась до організації проведення фестивалю творчості дітей та молоді з інвалідністю «Повіримо у себе», ігротек, «Параду Дідів Морозів-волонтерів» та літнього оздоровлення в ЛНТ «Витоки». «Тут завжди була позитивна, дружня атмосфера», тому часто долучалась до заходів вже з сином.
Баніна Юлія, фахівець із соціальної роботи Шевченківського РЦСС, працює з родинами загиблих та безвісти зниклих Захисників та Захисниць України: «Родина вже користувалась послугами Центру, а я познайомилась з родиною Цехотських в листопаді 2024 року. Тетяна Олександрівна звернулась до Центру з запитом на участь у соціокультурних заходах для сина Захара.
Перед першим спілкуванням мала хвилювання: «Чи зможу я знайти контакт?» Але після знайомства з сім’єю маю лише позитивне враження. Тетяна Олександрівна дуже привітна, позитивна, відкрита людина, Захар «підкорив» серце своєю привітністю.
Вони разом активно приберуть участь у заходах Центру: це і різноманітні майстер- класи, екскурсія в зоопарк, благодійний обід в «Макдональдз». Також родині було надано допомогу у вигляді продуктів харчування від благодійників Центру.
За час роботи з сім’єю, я отримала лише задоволення, що можу бути корисною та надавати підтримку родині».
А тим часом, під час нашого спілкування повернувся задоволений Захар з чудовою пляшкою для води: «Я естафету виграв. Ось отримав яку пляшку! Ну, хоч якійсь «вилов»! Зараз там ще щось знайду!» І ледь зупинившись на хвилину для фото, хлопець побіг.
«Ну, день вдався!»- радісно підсумовує Тетяна. «Ми намагаємось часто бувати десь.
У Шевченківському центрі соціальних служб нас часто запрошують на заходи. І для нас чим більше, тим краще!».
Вдячні, що можемо поділитися інформацією та світлинами! Сподіваємось це стане у нагоді тим, хто потребує підтримки. Контакти Шевченківського районного у м. Києві центру соціальних служб:
м. Київ, вул. Коперника, 10, 044-489-55-55.
Соціальна історія «Фестиваль об’єднує сім’ю зсередини»
За даними останніх соціологічних досліджень риболовля є одним із найпопулярніших варіантів подолання стресу та особистого відновлення.
На початку фестивалю, що відбувся у неділю, директорка Київського міського центру соціальних служб Ярослава Колобова зазначила: «Сьогодні ми маємо бути генераторами стійкості та підтримки один для одного, відповідально ставитись до ментального здоров’я, дбати про родинні цінності та ресурс життєстійкості».
Вікторія з 12-річним з сином Денисом вперше на фестивалі. Він ловить рибу, а вона ділиться згадками про Подільський центр соціальних служб: «Знаю про нього давно, ще коли фахівці прийшли в школу до сина. Підлітковий вік, самі розумієте, непросто знаходити спільну мову. Почалося все з роботи психолога.
Комунікація з Центром подобається, важливо, що це не одноразова акція. Вони телефонують, ми переписуємось. Відчуваю, що у людей небайдуже ставлення, вони переймаються проблемами. Останній рік- півтора дуже активно відвідуємо заходи від Центру: це й похід у кінотеатр, «Музей води»; отримували новорічні подарунки, допомогу у вигляді подушок та ковдр. Дуже чекали, щоб поїхати на риболовлю.
Щиро вдячні за чудовий фестиваль та підтримку вцілому! Те, що ви робите, це – неймовірно! Разом – ми сила».
Вдячні Вікторії, що поділилася згадками! Сподіваємось це стане у нагоді тим, хто потребує підтримки.
Контакти Подільського районного у м. Києві центру соціальних служб: м. Київ, вул. Копилівська, 31; пров. Бондарський, 19; 044-467-15-33, 044-428-28-85.
Соціальна історія «І це тепер моя донечка, її звати Марі»
«Коли вперше прийшли думки всиновити дитину? «Я взагалі про себе завжди знала, що я буду мамою»
«Я Масна Вікторія Валентинівна, банкір з понад 20-ти річним стажем, наразі працюю одному з провідних банків, відповідаю за міжнародний бізнес і все з цим пов’язане, тому специфіка така, що я багато раніше дуже багато подорожувала і знаю людей майже з усього світу.
Мені 41 рік і насправді я хотіла стати мамою і я знала, що я буду мамою ще з підліткового віку. Це було для мене частиною того, як я бачила своє майбутнє і частиною того, про що я мріяла. Пройшов певний час, коли я зрозуміла, що треба робити якісь чіткі кроки стосовно цього.
Для мене усиновлення завжди було одним із варіантів, не дивлячись на те, що не було якихось історій усиновлення в моєму близькому колі, але для мене ніколи не було різниці чи це дитина біологічно твоя чи ні. Але я можу сказати, що до війни я не розглядала цю можливість, на ній не сильно фокусувалася і за декілька місяців перед війною я все таки вирішила, що я хочу і готова бути мамою, пішла в «Ісіду» (приватна гінекологічна клініка). І вирішила зробити еко – це було таке виважене рішення і мій процес еко був запланований на початок 2022 року, але тут мої плани змінила війна.
І коли звільнили Київську область, і я повернулася в Київ (а все час цей до цього я провела зі своєю подругою, в якої є маленька дитина). Вона на мене подивилась і сказала: «Мене здається ти будеш супер мамою».
Повернувшись ми з нею розмовляли і вона мені кинула посилання з Фейсбуку, що тепер в Дії можна зареєструватись як усиновлювач. І каже: «Слухай, ти ж про це думала, а може спробуєш?».
Чи був для Вас важким процес оформлення всиновлення?
«Скажу чесно все пройшло досить швидко».
«В цей самий день я подала заявку через Дію про те, що я хочу отримати консультацію щодо усиновлення, наступного дня мене подзвонили із соціальної служби (Служби у справах дітей Печерського району) (прим. ред.) і запросили прийти до них.
І тоді розпочалась ця історія, в липні 2022 року. А потім скажу чесно все пройшло досить швидко. Я зібрала документи, їх там зовсім небагато, потім відвідини соціальної служби і потім курси на вул. Довженка, 2».
Якої Ви думки про курси, що проходили на базі Київського міського центру на вул. Довженка, 2?
«Вони дають якісь такий реальний чек лист, який звіряє тебе з реальністю»
«В мене була дуже цікавий досвід з курсами, мені в принципі дуже сподобалися наші тренери. У нас навіть є група, в якій ми потім ділилися всі своїми якимись результатами. Я скажу так: я вважаю, що кожна пара чи жінка чи чоловік, які хочуть завести дитину, будь яким шляхом: усиновлення, традиційним шляхом мали б пройти такі курси.Мені здається, що вони дають якісь такий реальний чек лист, який звіряє тебе з реальністю. Мені дійсно було дуже цікаво, мені дуже сподобались мої тренери. Якби при кожному пологовому будинку були ці курси і заставляли проходити тих, хто тільки хоче завести дітей, я думаю можливо ми мали б певну частину більш свідомих батьків».
«Курс навчання спрямований на формування свідомого підходу до прийняття дитини у сім’ю- зауважує методист Київського міського центру соціальних служб, тренер з підготовки кандидатів у сімейні форми виховання Анна Бурик – Він побудований так, що комплексно торкається цілої низки важливих тем, серед яких переживання дитиною втрати, вплив травми на розвиток дитини, адаптація та формування прив’язаності з дитиною. Наші тренери мають великий досвід у сфері захисту дітей та креативно підходять до проведення занять».
Тренери згадують Вікторію з теплотою: «Вона дуже емоційна та відкрита людина, привертає увагу її активна життєва позиція, прагнення до нових знань, позитивний погляд на майбутнє».
Що було найважчим?
«Скажу чесно у мене було вже таке відчуття, що можливо це й не станеться».
«А далі мене включили в систему, поставили в список і був довгий період очікування… ну, як довгий… З листопада до липня- це був період очікування і пошуку. І напевне- це був такий найбільш невизначений період, тому що я не зовсім розуміла можливо, де знайти інформацію про дітей. В мене були якісь намагання самій шукати. Але цей пошук був не дуже успішними і сажу чесно у мене було вже таке відчуття, що можливо це й не станеться. А потім я поїхала зі своїми племінницями відпочити, сиділа на березі моря і мріяла. За декілька годин відбувся дзвінок. Коли мені сказали: «Вікторія, ви ж хотіли маленьку дівчинку?- У нас є маленька дівчинка». Я сказала: «Нікому її не показуйте, бо це моя дівчинка».
Що було найлегшим?
«Я впевнена в тому, що ця дитина, коли народилася вже народилася моєю дочкою».
В перший день, коли я приїхала до Києва, я поїхала в Соціальну службу, де отримала дозвіл на відвідини дитини. Поїхала в дитячий будинок, взяла її на руки. Вийшла звідти і написала заяву про те що я хочу взяти цю дитину собі в сім’ю.
І це тепер моя донечка її звати Марі. Я впевнена в тому, що ця дитина, коли народилася вже народилася моєю дочкою. Бо вона моє все. Я забрала її додому коли Марі було 2 місяці. І ось нещодавно ми відсвяткували рік як вона вдома. І це те, де вона мала бути завжди».
Як змінилося Ваше життя після прийняття дитини?
«Я безмежно щаслива, що Марі знайшла свій шлях до мене, а я – до неї. Бо я наразі не уявляю своє життя без цієї дитини».
«Змінилося все. І тих, хто вам скаже: «Боже, все так прекрасно, я ніколи не хотіла щоб все змінилось назад», кажуть неправду, от чесно. Тому що є моменти коли важко, є моменти коли інакше.
Вона зовсім маленька, тому тут моменти безсонних ночей, піднімання температури, лікарень… тоді коли вона не може заснути або всю ніч плаче, що буває в нас дуже рідко. Але потім є моменти, коли вона прокидається простягає до тебе свої ручки і воно перекриває все.
«Чи хотіла б я повернути своє минуле життя?»-мене іноді питають. Ну, може на день чи на два мені насправді хотілось мати свободу того, що можна цілий день нічого не робити і поспати, але це на день чи на два. Тому що дитина вона змінює твою перспективу, те що ти вважаєш важливим, тому що в мене досить серйозна і відповідальна робота вона для мене важлива, але вже далеко не на першому місці.
Ще до того, як я зустріла своє маленьке щастя, я вважала, що я знаю, що таке любити. Любиш чоловіка, любиш маму, любиш своїх племінниць, похресниць, але ніщо не підготувало мене до того, що я раніше не мала жодного поняття, що таке справжня любов. І коли в тебе з’являється дитина то це абсолютно інший рівень любові. Рівень, який тобі ніхто не може пояснити і тільки тоді ти розумієш те, як тебе любили твої батьки.
Я безмежно щаслива, що Марі знайшла свій шлях до мене, а я – до неї. Бо я наразі не уявляю своє життя без цієї дитини. Найпрекрасніше відчуття на світі, коли вона бельмече слово мама, або обіймає тебе, або засинає в тебе на ручках, або все разом. І тоді все інше забувається».
Кому ви вдячні?
«Я досі шлю їм фото, розповідаю про те, як в нас все добре».
Я безмежно вдячна Службі у справах дітей Печерського району, тому що вони мені дуже допомагали, підказували, давали поради, щоб Марі швидше була вдома. Вони реально з першого до останнього дня підказували мені, як можна все зробити краще, швидше та знаходили шляхи вирішення проблем. Я досі шлю їм фото, розповідаю про те, як в нас все добре. Підтримую контакт з директором дитячого будинку звідки ми забрали Марі. Я їй і всім співробітникам теж безумно вдячна за те, що вони піклувалися про неї перші 2 місяці. І єдине бажання, щоб в цих дитячих будинках більше не було дітей.
Які Ваші побажання тим, хто тільки розмірковує чи прийняти дитину у родину?
«Я вважаю що дати дитині любов і дім – це найважливіше, що Ви можете зробити в цьому житті».
«Для тих, хто думає так чи ні? насправді я думаю, що кожен, хто прийшов на ці курси, якщо на них зважується, він вже всередині має відповідь на це питання. Ніхто ніколи не буде готовий. Якщо Ви вважаєте, що Ви недостатньо хороші чи недостатньо маєте досвіду, умови все що завгодно. Насправді це означає що все у вас це є. Тому що тільки люди не дуже розумні і самовпевнені впевнені в собі на всі сто.
Я вважаю що дати дитині любов і дім – це найважливіше, що Ви можете зробити в цьому житті. І якщо ви ще в собі сумніваєтесь, то не сумнівайтесь. Дитина вона робить ваше життя абсолютно інакшим. Воно ніколи не буде таким як було раніше, але в цьому вся сіль та цукор нашого життя.
Не знаю якби я уявляла своє життя в пустій квартирі, що не завалена іграшками, використаними памперсами і іншими речами. Це просто інший світ. Народжується не лише дитина, народжуються батьки. Якщо Ви берете дитину то Ви теж народжується, в Вас народжується мама чи тато і це вже зовсім інша людина, вона має зовсім інший досвід, цілі та інші бажання. Тому я б сказала що потрібно вирішувати серцем, а ваше серце вже знає хочете Ви цього чи ні. Бо ці діти- це наші діти.
Я не думаю що дитину, яку б я народила фізично я любила б якось по іншому ніж я люблю Марі і завжди буду любити».
На базі Київського міського центру соціальних служб проходять курси з підготовки потенційних кандидатів у сімейні форми виховання щодо взаємодії з дитиною-сиротою, дитиною позбавленою батьківського піклування. Також на постійній основі психологи Центру готові консультувати як в індивідуальній, так і у груповій формі тих, хто вже прийняв дитину. Контакти: 093-354-52-64.
Соціальна історія «Лілії та Андрія»
Підлітковість – вразливий етап в житті кожної дитини. Постає багато питань: хто я?, що я можу? якій сенс життя? що мене чекає в майбутньому?
Коли дитина виховується в сім’ї, то поруч є близькі люди: батьки, брати чи сестри, родичі чи хрещенні тощо. Доросла людина яка прийме твої страхи, допоможе знайти відповіді та поглянути без страху на своє майбутнє.
Одного разу Лілія шукала в інтернеті інформацію, як допомогти дітям-сиротам. Вона розуміла, що не потрібно чекати ідеального моменту або великих можливостей, щоб почати щось робити. Достатньо просто зробити крок назустріч тій дитині, яка потребує уваги, розуміння та підтримки.
За посиланнями зайшла на сторінку ГО «Одна Надія», де розповідалось про наставництво. Це було саме те – ти можеш допомогти одній конкретній дитині. І саме головне, ділитися тим що маєш: знаннями, досвідом та навичками.
Рішення було прийнято, документи зібрані і курс навчання пройдений.
Залишався самий хвилюючий етап – взаємодобір та встановлення контакту з дитиною. Було цікаво та страшно. Раптом не вийде, бо дитина – хлопчик, «дорослий», 15 років, рік до закінчення школи. Треба багато встигнути дати дитині допоки є час.
Завдяки наполегливості Лілії все вдалося: були і час разом, і навчання, і спілкування. Вона вчила Андрія їздити в транспорті, спілкуватися з людьми які були поруч, ходити за покупками, вчила рахувати, знайомила з різними професіями, вчила дотримуватися домовленостей, обрати професію тощо.
Однак, після того як Андрій закінчив санаторну-школу договір про наставництво закінчився. І це мало б зупинити Лілю надавати підтримку Андрію, бо відповідно до законодавства наставництво можливе виключно над дітьми які проживають у закладах для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, іншому закладі для дітей. Проте Ліля і досі залишається поруч з Андрієм: підтримує, радить, вчить, співчуває та втішає. Наставництво це стосунки не до закінчення закладу, це стосунки на все життя.
Діти які зростають у закладах мають потребу у підтримці з боку дорослого більше ніж рік чи два до закінчення закладу. Та на жаль, наставництво, а саме дорослий поруч законодавчо не передбачено для підлітків віком від 15 років які закінчили заклад для дітей-сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування.